Мені до нестями екзистенційно. Тиша, зіткана з тисячі чужих голосів. Розчинна кава. Жовтий щоденник із короткими записами про час та мету зустрічей. Паркер кольору морських хвиль, головний біль того ж самого відтінку. "Звідки ти се знаєш?" - питаю себе, - "Ти ж ніколи не був наодинці з морем". Відповіді не знаходиться. Головний біль настирливо стукає в скроні. Я чекаю, допоки мені привезуть ноутбук та я зможу, нарешті, зайняти думки роботою, яку потрібно було зробити годину тому. Мені не шкода згаяного часу, бо ж маю його безліч та згаяний він лише в одній з багатьох площин буття. "Дивний ти, пане", - кажу собі, - "ти маєш снагу встановити українську клавіатуру на робочому стаціонарі, бо чуєш в собі потребу надрукувати цього ексгібіційного листа до самого себе, а відкрити документ із лекцією та відредагувати його від початку - се ні, ти чекатимеш, страждатимеш сим чеканням. Навіщо, пане?" Відповідаю сам собі, мовляв се - різне, згаяний час не більш цінний за напрацьоване удень. Відкриваю. Пишу.
Мені подобається, як українська лягає на думки, чи ж бо то думки - на неї? Шепочуть собі, товчуться, знай, у скронях, мов на суботньому ярмарку, від їх галасу біль стихає, щоб за мить повернутися знову.
Кава зовсім охолола. Надрукований удень текст почуває себе сиротою. Люди дзвонять, приходять, вдаються до вмотивованого чекання. Вечір наближається до восьмої. Мій голос у слухавці лунає надто привітно та мило, біль шаріється та, врешті, минає, змовкнувши разом з думками.
За дві години матиму змогу їхати додому.
Згадую, раптом - в п'ятницю мені обіцяли сніг. Білий, як цукор, що я завжди забуваю додати у каву, ось вже чверть століття як.
Згадую се і посміхаюся й посмішка та тепліша за мінус вісім.
А потім ми балакаємо про час та справедливість як категорії психологічного буття й мій екзистенційний настрій змінюється жадобою до знань та необхідністю працювати з документами на щойно принесеному ноутбуці.
А за вікном сміється сутінкова моя осінь й шепоче тихо, мовляв, зима вже близько.
І я сміюся у відповідь.