Гнат Михайличенко. Тюрма.

Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми!
Стоїть вона надземна в своїй непохитності і втіленням долі всього люду в містичних своїх ґратах. Стоїть нехвильово на варті волі і, чутливо ловлячи шелести вороже нашорошеного на неї небосхилу, захищає власну недоторканість від усяких чиг і забаганок.
Тьмаві луки покірливо-розбіжні безмежно стремлять по важких безкраїх коритарах-сховищах волі споконвічного.
Недарма так голосно репетує в ній задушне повітря про свою згагу нехтування, відібрану ним ніби з ласки богів. Щільні мури - невблаганні. Поволі, але упевнено вони зсовувались поміж себе, аж поки не була переможена порожнеча.
Моторошно забряжчали в тьмі вкриті непорушним порохом засови незримих печер.
І замовкли.
Так! так! все було витиснуте, і тюрма знов стояла порожньо-простора, вільна.
Стояла на варті волі.
Не шелестіли по таємничих щілинах нахабні миші й пацюки, не ворушились насторожені павуки, не шепотіла обачна тиша.
Але ось трапилось.
Трапилось щось нечуване, трапилось щось образливо незрозуміле.
Сталось вранці, коли поважно суворі промені дня гойдались за муром в'язниці, за її високими, ставними камінними вежами.
На другому з краю вікні, п'ятого поверху, увірвалася ляда й щит... Нахабне соняшне проміння прожогом полинуло у величну сутінь і тишу тюрми. Проснувало всю її імлисту неторкану порожнечу й усі щілини найзахисніші.
Так! Її неторканість, її святощі знехтовано, зґвалтовано, порушено! Сонце, сонце посміло мешкати за її суворими мурами! Як зважилося воно порушити її волю і ув'язнити себе сюди?!
Хитнулась доганно докором порожнеча, боязко стих порох, і оголене шкло вікна яскріло гнівом невимовним і осліпляючим.
Сонце велично, радісно-задерикувато святкувало перемогу.
— Але то перемога насильства! — гнівом затремтіла ображена в своїх почуттях тюрма.
Голосною луною по важких луках безкраїх коритарів перекинулась звістка про нечуваний, нахабний напад на фортецю, сховище пильнування волі. В нічній пітьмі була відібрана непохитна постанова — боротися за невідіймані права, за волю і власну недоторканість.
І тюрма боролась.
Боротьба була довга, занадто непомірна і важка, але вона була уперта, як уперта буває лише смертна, нещадна боротьба.
Порох невтомно вкривав шкло вікна ретельним шаром, павук невпинно ткав своє павутиння, ткав пильно. Порожнеча жорстоко боролася в закутках з останками сяйва.
Вранці відважно соняшне проміння мужньо нападало, силкуючись протиснутися в саме нутро тюремної пітьми. Але пітьма гущавіла і в ній черпалася нова міць для дальшої боротьби.
Довго і побіжно боролося сонце, але було вже ясно, що перемога тюрми над ним неминуча і безумовна. І коли шкло вікна було вже нездолане в своїй тьмавості, соняшне проміння продовжувало пертися. Воно настирливо й уперто билось в шкло одинно виряченого ока тюрми, незадоволено сковзалось до самого вечора і як морські хвилі сягало назад.
Але тюрма вже подолала!
Так було добуто волю од вольності, волю бути необмежено вільним.
Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми!
Стоїть вона надземна в своїй непохитності і втіленням долі всього люду в містичних своїх ґратах. Стоїть непорушно на варті волі і, чутливо ловлячи шелести вороже нашорошеного на неї небосхилу, захищає власну недоторканість від усяких чиг і забаганок. Тьмяві луки покірливо-розбіжні безмежно стремлять по важких безмежних коритарах, сховищах волі споконвічного. Одинно вирячене око тюрми яскриться як свічадо, а холодно-уперте соняшне проміння настирливо б'є по його шкляній зверхності, сковзається і відскакує.
Чи не висадити шкло в вікні прагне проміння? А чи ж то можливе таке нахабство, якому не буде поради, після якого тюрма перестане бути тюрмою?
Вона стояла спокійна, але грізно насторожена.
Нема величніше, нема нічого натхненніше необмеженої тюрми!

Гнат Михайличенко. Дівча.Я вийшов на вулицю.
Гамір міста охопив мене, заволодів моєю душею, не залишаючи місця для абичого іншого, крім гнітючої туги й самотності. Безупинно минали мене, поспішали кудись люди, чужі, ворожі… І, може, теж самотні.
Ранній осінній мороз в листопаді щипав за ніс і щоки. Підсушив тротуари і відморозив усі калюжі на вулиці. Від цього гамір здавався сухим, злим і занадто дужим.
На тротуарі топталось мале дівча. Обличчя йому посиніло, а пальці рук закоцюбіли. Воно вигукувало:
— Купіть шнурків для ботінок! Купіть шнурків для ботінок!
І крізь її вигуки чулися сльози. Сльози звіряти, що вдається до плачу від холоду й голоду. Що вдається до плачу від невдачі і злості на провинних в ній. На всіх, що безупинно байдуже минають його, незважаючи на голосні вигуки. Тепло убраних і не голодних.
— Купіть шнурків для ботінок! Дешево, дешево! Купіть шнурків для ботінок!..
На голові у дівчати була пов'язана велика притерта руда хустка, а на плечах довга, мабуть, материна кохта, з котрої звідусюди стирчало сіре клоччя. Панчохи з діряччям і благенькі пантофлі не захищали від холоду ніг. Дівча все топталося і підстрибувало, аби зогрітися і не закоцюбіти.
— Купіть шнурків для ботінок! Купіть!.. Дешево!..
Мені іноді кортить висадити все місто в повітря і зруйнувати розкішні палаци...
А обшарпане дівча все підстрибує з нікому непотрібними «шнурками для ботінок» на холоді і кричить про них від голоду, аби заглушити його.
Тротуаром йшли ситі й задоволені, задоволені й ситі. Ось пройшов пан з товстою бичачою шиєю. А з ним висока, тонка пані, як цяцька.
Я пішов за ними. Я не міг не піти.
Я не міг відірвати свого погляду від брижів червоної шиї, і в середині мене щось клекотіло.
Мені кортіло зробити щось таке, від чого б та гладка шия більше не хиталася, як холодець. Кортіло так злякати паню-цяцьку, щоб вона перестала бути собою.
— Купіть! Купіть шнурків для ботінок! Дешево...
Щоб дівча... щоб пані... щоб купила... Я міцно стис ще в кишені руку в кулак. Вигнувся, як шакал, і... стрибнувши на товстого пана, почав його бити.
Коли мене вели до поліційного участку, я ще чув:
— Купіть шнурків для ботінок! Купіть шнурків для ботінок!..

Гнат Михайличенко. Крик. ... Кривавий сніг кружляв у повітрі. Тротуаром паркан перекинувся. Тротуаром кривавим.
Кривавими краплями збризканий...
Замордованим трупом прибитий.
Сипеться сніг. З темної низини в сивину небосхилу знімається, сипеться сніг. То стиск мого серця закляклого заставив його сипаться знизу до неба, незнаною досі путею. То пекуча печаль у душі скавучить, то жахливий кошмар шаленіє в очах. То пір'ям сухим снігосіється вулиця міста.
Кривавий сніг, сніг кривавий...
Я не можу від нього втекти. Не хочу.
Тротуаром прослався паркан закривавлений.
Через нього я мушу пройти — неспроможний знести.
Порожні думки торохтять у повітряній прірві старій. Гарячий мій віддих жагуче тремтить у просторах безкраїх — завмер з переляку...
Верхи і низи революцій я роздер своїм криком кривавим:
... П-гр-м... О-О!... П-гр-м...
Я роздер своїм криком порожнечу безодні — схаменувся відразу.
... Місяць обмерзлий сизим тілом світив поблизу. І вдивлявся крізь вир сніговий у багрий вихровій. Зазирав синім соняшником. Поруч зірка прозоро-зелена, червоно-брудна, забризкана мозком безкрилим. Холодні дерева рожевим фарбовані зверху до корня, бо кров просочилась і у верхівлях.
... Кривавий сніг кружляв у повітрі. Сніг кривавий...

@темы: 2013, настроения, чужое, но в тему, по венам, впечатлительным нечитабельно, читалочки