Осінь – то вогневий птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що ниже в бурштинове намисто гаї і садки. Ти полюбив осінь.
**
З палаючими самобуттям очима, з розслабляючим тремтінням в тілі ти віддавав їй найкращі хвилини свого існування, ти віддавав їй місячну осінь в блакитній пітьмі своєї спальні.
**
Коли пожовкне листя – немає весняної туги.
**
Ти спокійно пішов далі у життя, мов пішов на коротку проходку. Пішов між иншим і не повернувся.
**
Не стало того, хто кликав і обіцяв життя вітровим тембровим голосом. Шумування крові в собі Ти поховав у шуму вітру і хвиль. Під місячним промінням.
З полегшенням зітхнув: відтепер Ти будеш свобідним. Порожнім.
Ти вистраждав це.
... під місячним, розірваним вітром промінням.
**
В Твоїй душі була блакить одвічної порожнечі.
**
Останній свій погляд Тобі я присвячую... Присвячую ці слова, що разком нанизав між рядками свого смертного присуду, написав власною кров'ю...
**
Ти був по той бік. З самого початку. Ти був тим, чим стану я завтра. А може, сьогодні?..
Я марив про Тебе весь час, відколи побачився вперше. В маленькій відчиненій спальні.
Приємно було мені бачитись знову. Бачить близький мій спокій довічний... Може, завтра, а може, сьогодні...
В сутіні вогкого льоху з'явився Ти як звичайно: блакитною плямою блідого світла, зі втомленим поглядом тьмавих очей. І на скару піду я спокійний і вдячний Тобі.
Ти єдиний, що для мене в цей час є утіхою.
Коли нічого більше не лишилось...
В блакиті Твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я Тобі присвятив. Ти проймаючий. Ти незлічимий. Ти мікроб розкладаючий. Ти отрута живих.
На страті Тебе я пригадаю.
Останній свій погляд Тобі я присвячую.

(с) Гнат Михайличенко. Блакитний роман.
интересности
и еще